Після хорошого горору вночі чомусь довше не спиться, а дорогою до ванної мимоволі вмикаєш світло в коридорі. Наступного дня згадуєш це з усмішкою й ставиш у чергу ще один фільм. Логіки тут ніби й немає. Мозок отримав чіткий сигнал про небезпеку, тіло відреагувало як на справжню загрозу, а людині це чомусь сподобалося. Психологи вивчають цей парадокс не одне десятиліття, і відповіді в них знайшлися доволі несподівані.
Але спочатку зверніть увагу, що все написане це загальні закономірності, а не діагноз і не інструкція. Якщо реакція на страшне кіно вас турбує всерйоз, розібратися в цьому краще з фахівцем, а не за статтею в інтернеті.
Що відбувається з тілом під час перегляду
Реакція на екранну загрозу майже не відрізняється від реакції на справжню. Мигдалеподібне тіло, ділянка мозку, що відповідає за розпізнавання небезпеки, спрацьовує ще до того, як ви усвідомили, що саме побачили. Далі вмикається симпатична нервова система, і починається класична відповідь “бий або тікай”. Тобто:
- пульс пришвидшується, кров активніше йде до м'язів;
- дихання стає частішим, зіниці розширюються;
- у кров викидається адреналін, за ним кортизол;
- травлення пригальмовує, бо організму зараз не до того.
Все це має цілком вимірювані наслідки. Дослідники Вестмінстерського університету у 2012 році підключили десятьох добровольців до апаратури й виміряли, скільки енергії ті витрачають за фільм. Найбільше спалило “Сяйво”, 184 калорії за півтори години, приблизно як півгодинна прогулянка пішки. Далі йшли “Щелепи” зі 161 калорією та “Екзорцист” зі 158.
Щоправда, до цих цифр варто ставитися обережно. Дослідження замовила прокатна компанія, учасників було всього десять, а в наукових журналах воно так і не вийшло. Тож як привід не ходити в зал це не працює, а от як ілюстрація того, що тіло реагує по-справжньому, цілком.
Коли загроза минає, картина змінюється. Організм скидає напругу, виробляються дофамін і ендорфіни, і саме на цій хвилі виникає те приємне відчуття полегшення. Докладніше про сам механізм є в матеріалі про те, як психіка реагує на стрес, бо процеси там ті самі, тільки причини різні.
Чому страх на дивані приємний, а на вулиці ні
Ключ до всього парадоксу простий. Тіло реагує як на справжню небезпеку, але кора головного мозку весь час пам'ятає, що ви вдома, двері зачинені, а на екрані актори.
Ця подвійність і дає ефект. Ви отримуєте всю фізіологію страху без жодного ризику, а потім гарантоване полегшення в момент, коли вмикається світло. Психологи називають таке безпечною загрозою, а данський дослідник Матіас Клазен, який очолює лабораторію рекреаційного страху в Орхуському університеті, порівнює це з гойдалкою – відчуття падіння є, падіння немає.
Його команда у 2020 році провела польове дослідження просто в будинку жахів і виявила цікаву закономірність. Задоволення від страху працює як крива. Коли лякають замало, стає нудно, коли забагато, стає нестерпно. Найбільше людям подобається рівно посередині, у тій точці, де страшно, але ще терпимо.
Саме тому один і той самий фільм для одного глядача ідеальний, а для другого або прісний, або занадто.
Чому одні люблять горори, а інші не витримують
Річ тут не в сміливості. Дослідження 2020 року, опубліковане в Evolutionary Behavioral Sciences, показало, що любов до страшного кіно пов'язана з конкретними рисами характеру. А саме:
- Пошук відчуттів. Ті самі люди, які люблять швидку їзду й американські гірки, зазвичай люблять і горори.
- Хвороблива цікавість. Бажання зазирнути туди, куди зазирати страшно. Саме воно змушує читати про катастрофи й дивитися на аварію з вікна авто.
- Нижчий рівень емпатії до вигаданих персонажів. Не черствість, а вміння не ототожнювати себе з героєм на екрані.
І навпаки людям із високою чутливістю до чужого болю горори даються важко, бо мозок сприймає екранне страждання надто близько. Це не вада й не привід себе змушувати, просто інша налаштованість нервової системи. Таким глядачам куди більше дадуть комедії, і не тому, що вони простіші, а тому, що сміх запускає ті самі дофамінові механізми, тільки без попереднього стресу.
Навіщо це взагалі потрібно мозку
Є гіпотеза, що страшне кіно працює як тренажер. Мозок програє небезпечні сценарії в безпечних умовах, приблизно як кошенята вчаться полювати в грі.
Перевірити її вдалося несподіваним чином. У 2021 році команда Колтана Скрівнера опублікувала в журналі Personality and Individual Differences дослідження з промовистою назвою “Пандемічна практика”. Вчені опитали людей на початку ковіду й порівняли, хто як переживає ситуацію. Виявилося, що шанувальники горорів і люди зі схильністю до хворобливої цікавості почувалися психологічно стійкіше за інших.
Пояснення просте – вони вже подумки бували в сценаріях, де світ виходить з-під контролю. Не в буквальному сенсі, звісно, але сама структура “сталося щось погане, і треба якось діяти” була для них не новою.
А от популярна теорія катарсису підтвердження не отримала. Довго вважалося, що горори очищають від негативних емоцій, тільки виміри показали протилежне: після перегляду люди зазвичай тривожніші, ніж до нього. Тож фільм жахів це не спосіб заспокоїтися, а радше спосіб потренуватися.
Кому краще утриматися
Попри всі плюси, універсальною рекомендацією горори точно не є. Складно доводиться людям, які погано засинають після сильних вражень, бо кортизол не зникає з крові миттєво. Тим, хто зараз переживає складний період, теж не варто додавати собі напруги штучно. І окремо про дітей. До підліткового віку мозок значно гірше відділяє екранне від справжнього, тому нічні страхи після “дорослого” горору річ звичайна.
Якщо після фільму ви за годину повертаєтеся в норму й згадуєте побачене з цікавістю, усе гаразд. Якщо ж думки крутяться днями, а спати доводиться зі світлом, тіло чесно повідомляє, що цей жанр не для вас.
Що подивитися, якщо стало цікаво
Усе описане найлегше перевірити на собі, і починати варто не з найжорсткішого. Класика на кшталт “Сяйва” чи “Екзорциста” лякає атмосферою, а не кров'ю, тож підійде навіть тим, хто в жанрі новачок.
Окремо стоїть “Мовчання ягнят”, бо це рідкісний випадок, коли горор взяв “Оскар” за найкращий фільм. Ганнібал Лектер з'являється там усього на шістнадцять хвилин екранного часу, а запам'ятовується на все життя.
Ну а якщо після експерименту виявиться, що жанр не ваш, це теж нормальний результат. Тоді просто вмикайте щось смішне і лягайте спати спокійно.
Часті запитання
Чи правда, що горори допомагають впоратися зі стресом?
Не зовсім. Дослідження показують, що після перегляду тривожність радше зростає. Зате шанувальники жанру легше переносять реальні кризові ситуації, бо звикли подумки бувати в загрозливих сценаріях.
Чому після страшного фільму важко заснути?
Кортизол та адреналін не зникають із крові одразу, а мозок ще якийсь час перебуває в режимі підвищеної готовності. Зазвичай на повернення в норму йде від пів години до двох.
З якого віку дітям можна дивитися жахи?
Вікові обмеження в більшості таких фільмів починаються з 16 років, і на це є підстави. Молодші діти гірше відділяють вигадку від реальності, тому наслідком часто стають нічні кошмари.
Чому одні люди сміються під час горору, а інші кричать?
Це різна чутливість нервової системи й різний поріг пошуку відчуттів. Обидві реакції нормальні, просто одному глядачеві потрібно більше стимуляції, щоб відчути ту саму гостроту.